Бути людиною - це багато, але бути жінкою - ще більше

М. Ларни 

 Живучи у ХХ1 не кожна людина може відстояти свої права , а особливо, якщо це жінка. Навіть зараз, коли у розвинених країнах Заходу рух за жіночі права уже пережив свій апогей і після його остаточного спаду очікується нова хвиля популяризації традиційних підходів до питання шлюбу, кохання та ролі жінки у соціумі (звичайно ж, з урахуванням загальноісторичних трансформацій), для українського суспільства, яке нібито відстає у розвитку та згодом повторює основні західні тенденції різноманітних соціальних процесів, цей рух залишається в зародковому стані, і поки що не видно його природного розвитку і не відомо,коли ми будемо рівноправними із чоловіками. Коли ж розпочався розвиток фемінізму в Україні , звідки , або від кого він бере свій початок?

Перед тим як перейти до розвитку феменізму в Україні важливо розкрити це питання більш точніше. Фемінізм являє собою сукупність рухів та ідеологій, спрямованих на створення і захист рівних політичних, економічних і соціальних прав жінок. Це включає в себе прагнення до встановлення рівних можливостей для жінок у сфері освіти та зайнятості. Феміністка або фемініст це людина, яка є прихильником прав рівності жінок.Вважається, що фемінізм сформувався на грунті соціальних утопій Сен-Сімона, Фур’є, Оуена та інших подібних мислителів тієї епохи. Але головним батьком-засновником того фемінізму був Фрідріх Енгельс, який в своїй роботі «Походження сім’ї, приватної власності і держави» визначив гноблення жінок як найбільш давню і жорстку форму гноблення кого б не було в історії людства. Таким чином, фемінізм виступив різновидом марксизму, комунізму, ще однією тоталітарною перебудовою суспільства для обраних . Крім того , що його прєднали до тоталітарної системи так  найбезглуздішим є те, що це поняття розкрив ЧОЛОВІК, хіба це нормально, невже жінки нічого не можуть зробити самі!? Багато емоцій у мене викликало  це. Раніше вважалося, що як тільки жінка отримає право голосу, жіночі вожді та лідери швидко зможуть опинитися біля керма. Подальший крах подібних надій виявився першим найбільшим розчаруванням фемінізму, яке прийшло до кризи і падання першої хвилі фемінізму ХХ ст. Однак, у підсумку, був створений історичний образ фемінізму, який бореться за рівні права для жінок,та чомусь відчувається період так званого «застою».
Друга світова війна і подальше відновлення відсунули на задній план фемінізм. Пережитий шок війни, дефіцит чоловіків зробили актуальними звичайні традиційні відносини. Але досвід, коли мільйони жінок по всьому  світу замінили чоловіків на фабриках і заводах, ще буде затребуваний активістками жіночого руху, але поки жінки охоче поступалися чоловікам робочими місцями і поверталися до ролі домогосподарок.
Отже, чи були в Україні постаті, які залишили за собою право називатись феміністками, і якщо так, то чи стали вони натхненницями руху,чи пам`ятаємо ми про них? 
Немає сумнімів , що ХIX- ХХст .Було досить насиченим періодом-війнами, голодоморами,екологічними питаннями, але саме в цей період починає розвиватись фемінізм.  До появи Наталі Кобринської на теренах України не було жодної жінки, яка б сповідувала фемінізм у чистому вигляді та намагалась організувати рух саме за рівність статей. Вона намагалася донести до кожної ,що прийшов час боротися за свої права , ставати на рівні із чоловіками, не бути таз званою утриманкою.
Можливо, якби не Наталя Кобринська, то словосполучення “український фемінізм” не існувало б узагалі. У своїй різносторонній діяльності, що торкалася й національних питань, Наталя Кобринська, на відміну від інших, вагоме значення надавала дискусіям з консерваторками саме на теми ролі жінки у суспільстві,у пресі, у літературній діяльності (власне, література була, на її думку, найефективнішим засобом упливу на жінок). На її рахунку також створення першої світської жіночої організації – “Товариства руських жінок”.Вона намагалася донести до кожного, що прийшов час змін , настає нове життя  для жінок , але , нажаль, їй не вдалося довести свою мету до кінця, адже у суспільстві панували уже настількі усталенні стереотипи про становище жінки у суспільстві. Через це  Наталю Кобринську,  звинувачували у нищенні родини  . Її ім’я було б несправедливо забуте, якби не послідовниці її ідей. Вона була ізгоєм свого часу.
Початок ХХ ст. відкриває нові можливості для розвитку жіночого руху. У цей час в Україні з’являються перші жінки-політики. У 1922 року Олена Левганівська стає депутатом до Сенату на Волині, а 1928 – Мілена Рудницька в Галичині стає депутатом Сейму, Кисілевська – Сенату. Чи можна, однак, стверджувати, що це і був вияв феміністичного руху? У той час чи не найактивнішу позицію займає Союз Українок, до роботи якого доклалася, зокрема Мілена Рудницька. Політика цієї організації передусім визначала право українців на самовизначення, а не ґендерну рівність. Це виправдано тією ситуацією, в якій українці перебували. Ті жінки, яким вдалось здобути певне визнання, зокрема, стати представницями в органах влади, безперечно стали прикладом. Однак стверджувати, що вони випередили свій час, я б не наважилась. До того ж, майже кожна з них походила з родини, яка посідала помітне місце в суспільстві, і така кар’єра була до певної міри закономірною.
Уже тоді в Україні з’являються жіночі осередки при існуючих політичних партіях. Цікаво, що ініціатива залучення жінок до політики не знайшла підтримки у Союзу Українок. Позиція згаданої організації виглядала так: “…признаючи потребу якнайбільш активної участи жіноцтва у політичному житті, вважаємо творення окремих жіночих секцій при політичних партіях за річ непотрібну зі становища жіночих інтересів, а навіть шкідливу для єдности жіночого руху”. Проводячи паралель із сучасним становищем, слід згадати, що зараз все ще модно створювати жіночі (і молодіжні) сектори політичних партій. На мій погляд, подібні реверанси суперечать самій суті фемінізму, оскільки такі “осередки” об’єктивно відіграють другорядну роль, часто навіть не виконуючи свого функціонального призначення – завоювати підтримку жінок як цільової групи електорату під час виборів. І як на мене, це цілком закономірно, оскільки переважна більшість українок все ще не вважає політику “жіночою” справою. Підтвердженням цієї тези може послужити невдача під час виборів до Верховної Ради у березні 1998 року єдиної “жіночої” політичної партії “Жіночі Ініціативи”, яку очолювала жінка, у програмі якої ключовими були тези про необхідність дати жінкам владу з метою встановлення стабільности у державі. Про що можна говорити , якщо зараз у Верховній Раді усього 20%, на той час , коли у західних країнах це-80%.
Та потрібно не забути згадати ще про двох не пересічних особистостей, які боролися за

становлення жінки в суспільстві . Дійсно, зацікавленість Лесі Українки "жіночими питаннями" була дуже великою; підтвердженням цьому є її творчість, у якій феміністичні мотиви проступають в образах сильних, дієвих та рішучих жінок ("Остання пісня Марії Стюарт", "Сафо", "Мати-невільниця","Грішниця", "Товаришці на спомин" тощо.). Чого варта лише її Мавка із  бажанням бути сильною та вільною, хоч кохання до Лукаша погубило її ,але вона показала усьому світові, що лише жінка може так кохати та віддавати усю себе до кінця. Із цього твору ми зрозуміли , що , якби чоловік не кохав , але  він не зможе піти проти своїх рідних та грошей. Лукашу так і не вдалося “своїм життя до себе дорівнятись”. Нажаль чи нащастя , але чоловіки лише на словах «сильніші» від жінок.
Багато своїх творів Леся Українка друкує на сторінках альманаху "Перший вінок", проте фанатичних марень щодо кардинальної фемінізації літератури та створення опозиційного чоловікам табору із жінок-письменниць у неї не було. Навпаки, поетеса вважає, що йдучи цим шляхом, наші жінки лише підкреслюватимуть "…"резерваційність", підлеглість, власне, колоніальний статус "жіночої" літератури як літератури культурної меншини" . Натомість письменниця була за "рівноправність і паритетність жіночої присутності в культурі як такій" . Про своє переконання необхідності "співпраці" і взаємодоповнення чоловічих та жіночих точок зору, умовиводів і світоглядних позицій Леся Українка пише в листі до Агатангела Кримського: "Бачите, мужеська "рація" в погляді на деякі справи дуже однобока, тому ми доповнюємо її своєю "рацією", може, теж однобокою, але тільки з них обох може вийти щось ціле і справедливе (ми тільки не звикли одважно казати: "я маю рацію", а кажемо несміливо: "мені здається".Пройшов уже час жінкам сказати тверде слово.
Та моїм натхненником завжди була і буде Ольга Кобилянська , яка своїм життям , творами довела кожному, що жінка це не лише доповнення чоловічої сутності це й ще особистість , яка здатна змінити світ .Можливо,у вас виникне питання чим вона така особлива!
О. Кобилянська народилася у великий сім`ї : п`ять братів та сестра .Брати навчалися в гімназії, а вони із сестрою закінчили лише чотири класи народної школи, причиною тому є те , що за тодішньою неписаною традицією , яка панувала в містечку, інтереси жінки обмежувалися кухнею, дітьми та церквою. У неї був лише один шлях культурного зростання ,літературного розвитку - самоосвіта. Це був не легкий шлях , пов`язаний з боротьбою за свою людську гідність, за право розкривати й утверджувати власні духовні сили. Займатися самоосвітою у той не легкий час означало боротися не лише із стереотипами , а й із суспільством у цілому. Доля неодноразово намагалася її зігнути , підкорити , зламати, але вона змогла вистояти в цій складній боротьбі. Творчість раннього періоду охоплює роки її літераторного навчання хоч перші твори були написані німецкою мовою , проте вже тоді вона почала  писати  про жінок: “Вона вийшла заміж”, “Доля чи воля”, “Гортенза,або картина  з життя однієї дівчини”. Найпомітнішим твором початку  80-х років є велике оповідання  “Доля чи воля”. У творі розповідається про дівчину , яка прагне довести ,що не доля, не фатум керують нашим життям, а ми самі, людини не повинна пасивно коритися обставинам, а повинна боротися за життя. Ядвіга головна героїня твору у прагненні досягти мети стати лікаркою, бути незалежною- керується не лише особистими інтересами, а й громадськими : “ Я хочу своє життя присвятити суспільству і для нього працювати” . Ціково ще те ,що Кобилянська писала про свою подругу Софію Окуневську. Долі героїнь ранніх творів переважно мають не щасливе життя,їм доводиться підкоритися тяжким обставинам або зазнати розчарувань і великих утрат.
Ольга Кобилянська в своїх творах "безлику жінку" зробила жінку "людиною" та "царівною" із неабияким інтелектом, силою волі, високою мораллю та інтелігентністю ("Царівна", "Людина", Природа", Некультурна", "Valse mеlancoligue). О.Кобилянська, на думку Соломії Павличко, "…відобразила вихід на історичну сцену жінок, яких Елейн Шовалтер називає… "новими". Кожен її твір розкриває сутність жінки та те як важко боротися за свої права . Та набільш мене вразила головна героїня твору «Царівна» Наталка, яка змогла перемогти не лише над собою , а ще й над безликими головами чо
     Наталка, перебуваючи під опікою родини свого дядька, зазнає безліч принижень і утисків, але в опорі середовищу, яке всіляко прагнуло нівелювати її як особистість, гартується характер дівчини. Вона змогла покинути так звану сім`ю, почала писати твір , та найголовніше те , що вона весь час намагалася удосконалити себе.  
 Упадає в око й інший цікавий момент: героїня власне самовдосконалення не мислить поза духовним відродженням людини взагалі. Тоді й починає виразніше окреслюватися ідея боротьби за нову людину, за торжество благородних етичних ідеалів. Найбільшим бажанням Наталки полягає в тому, щоб люди спілкуючись одне із одним спілкуючись звертали увагу не на стать людини,  а на її моральні якості, яка це людина , що вона знає.Проблема ж суспільства полягає в тому , що люди можуть оцінювати за виглядом, за статтю, за кольором шкіри,якого ти походження , хто твої батьки, але рідко за тим ,яка ти людина. Образ Наталки в повісті «Царівна» — це «новітній тип мислячої жінки», за визначенням самої О. Кобилянської. У цьому образі письменниця втілила свою програму жіночого руху, його провідну ідею — досягнути самостійності, суспільної незалежності шляхом праці і освіти. У цьому образі Кобилянська виділяє дві основні риси — почуття обов'язку перед народом та пристрасне прагнення до світла, добра, свободи, романтичне поривання до ідеалів майбутнього.

Таким чином, героїня приходить до усвідомлення свого місця у світі, вона бажає активного життя, боротьби. Потрібно , щоб тебе хтось підтримував у цій не легкій боротьбі, а як би там не було , але ми залежні від чоловіків « І такий бездушний, ограничений хлопець осмілився говорити в такий спосіб о жінках? Що давало йому до того право? Природа? Однак він говорив правду. Ми дійсно від мужчин залежні, мов ті рослини від сонця, від воздуха. Але ж з якої причини? Чи та причина - то незглибима, вічна загадка, до котрої і приступити годі?». Та  кожен у різній мірі залежить від чоловіків!

 І тоді життя приготувало для неї випробування. Орядин  молодий чоловік, який був не лише коханим, але й однодумцем, перестає «бути героєм», стає на слизький шлях промотування чесних грошей, перетворюється на «буденного чоловіка»Жінок вважають «слабим полом» , але чомусь чоловіки завжди здаються першими і часто не доводять справи до кінця.
Наталка діє як справжня феміністка — вона не може бути поруч із чоловіком, що втратив її повагу. Напроти, те, що він — молодий, гарний, сильний і коханий, не допомагає.  Не кожна здатна покинути такого чоловіка , але , якщо у жінки є самоповага вона це зробить . "Гордість... се одинока зброя жінки, якою вона справді може вдержатися на поверхні життя".

Орядин  більше «не герой», навіть «не рівня» їй, він набагато тепер нижчий, слабший,бо заради грошей він відмовився від себе справжнього.Наталка прагне знайти відповідь на питання, що цікавлять її. Найперше її бажання — мати можливість читати: «...вона... не просила більше, як лише того, щоби в вільних хвилях і по домашній праці могла читати».Ніхто не міг зрозуміти як це так  поміняти кухню на книжки, та це виходить  якась нісенітниця, бо якщо чоловікам не подобається це робити , але потрібно, то для чого це жінці.У душі Наталки повно мрій, образів і барв, вона чує «...в собі проблиск якоїсь сили», таланту, тягнеться до багатобарвного життя. Але де, як застосувати свої сили, Наталка не знає, їй ні з ким порадитись, бо її оточують двоногі гієни». Така самотність породжує глибокий сум і розпач у героїні. «Світе широкий! Який ти для мене, молодої, недоступний, яким муром обведений!». У подібні хвилини вона каже, що вже «ліпше смерть», ніж таке життя, «опутане неміччю і брудом». Та сум і відчай минають, знову починаються роздуми, шукання відповідей, виходу. Наталка пристрасно любить життя, вірить у людей, у добро, прогрес. Тому вона не дає затоптати себе «грубій, тупій, бездушній силі» і не впадає в пітьму, бо пізнала «світло правди». 

Жити Наталці  було  нелегко, що тонко помітила Леся Українка: «Читаючи історію думки Наталчиної, я немов бачила перед собою історію цілого нещасливого нашого інтелігентного жіноцтва». Це висновок слушний, адже особиста перемога Наталки не означала подолання суспільної несправедливості. Залишається точним й інше спостереження Лесі Українки, яка красу повісті вбачала насамперед у глибокому і водночас тонкому дослідженні психіки молодої інтелігентної жінки.
Образ Наталки в повісті «Царівна» — це «новітній тип мислячої жінки», за визначенням самої О. Кобилянської. У цьому образі письменниця втілила свою програму жіночого руху, його провідну ідею — досягнути самостійності, суспільної незалежності шляхом праці і освіти. У цьому образі письменниця виділяє дві основні риси — почуття обов'язку перед народом та пристрасне прагнення до світла, добра, свободи, романтичне поривання до ідеалів майбутнього.

Таким чином, героїня приходить до усвідомлення свого місця у світі, вона бажає активного життя, боротьби. І тоді життя приготувало для неї випробування. Молодий чоловік, який був не лише коханим, але й однодумцем, перестає «бути героєм», стає на слизький шлях промотування чесних грошей, перетворюється на «буденного чоловіка».
Наталка діє як справжня феміністка — вона не може бути поруч із чоловіком, що втратив її повагу. Навпроти, те, що він — молодий, гарний, сильний і коханий, не допомагає. Він «не герой», навіть «не рівня» їй, він набагато тепер нижчий, слабший, ніж вона.
Правда, сильною її вважають лише у бажанні звільнитися від залежності від родичів, стати самостійною людиною.
Отже, Наталка хоче вирватися з міщанської залежності. Характер героїні, її внутрішній світ формується поступово, в складних обставинах життя. Виховувалася вона в типовому, егоїстичному середовищі, яке прагнуло нівелювати її як особистість. Всебічно розкриваючи еволюцію цього характеру, письменниця переносить основну увагу на ту обстановку, яка породжує в дівчині глибоке незадоволення існуючим життям, а потім приводить її до протесту. Від Івановичів, у яких вимушена жити, вона, сирота, «накинена чужениця» і яка зазнає приниження, докорів та глузування, дівчина хоче вирватись. «Правда? Справедливість? їх нема! Нема для того, хто приневолений приймати їх з другої руки...» — так характеризує своє становище дівчина.

Наталка прагне знайти відповідь на питання, що цікавлять її. Найперше її бажання — мати можливість читати: «...вона... не просила більше, як лише того, щоби в вільних хвилях і по домашній праці могла читати».

У душі Наталки повно мрій, образів і барв, вона чує «...в собі проблиск якоїсь сили», таланту, тягнеться до багатобарвного життя. Але де, як застосувати свої сили, Наталка не знає, їй ні з ким порадитись, бо її оточують двоногі гієни». Така самотність породжує глибокий сум і розпач у героїні. «Світе широкий! Який ти для мене, молодої, недоступний, яким муром обведений!». У подібні хвилини вона каже, що вже «ліпше смерть», ніж таке життя, «опутане неміччю і брудом». Та сум і відчай минають, знову починаються роздуми, шукання відповідей, виходу. Наталка пристрасно любить життя, вірить у людей, у добро, прогрес. Тому вона не дає затоптати себе «грубій, тупій, бездушній силі» і не впадає в пітьму, бо пізнала «світло правди».Ще одне цікаве питання, чому так називається цей твір? Наталка творила свою доля , тобто була «царівною» свого життя, важко забути її слова «Я рада би приглянутися кожній речі до дна, я бажала би про все ясно думати, на все ясно дивитися; - адже кожна проява має свої причини й наслідки, все підлягає строгим законам, лише ми не дуже на це зважаємо. Ми не дуже доходимо причини деяких прояв, що далися би не раз змінити на добре... Ні! Ми кажемо, що все має своє призначення і так мусить бути».

Усе таки Наталці вдалося перемогти у цій нерівній боротьбі. Вона, дійсно, стала царівною своєї долі і, напевно, головним подарунком для неї було те , що її твір надрукували і вона знайшла справжнього чоловіка « Я ніколи не надіявся, щоб її доля мала в собі стільки щастя і краси; що який-небудь мужчина буде її так любити і шанувати, як її любить і боготворить Марко», згадував Вуйко.Ось на таке ставлення заслуговують жінки!Так, я згодна, що жінки не можуть жити без чоловіків, але ніколи не повинні забувати про рівноправність та власну гідність. Поширення в українській літературі кін. ХІХ - поч. ХХ ст. феміністичних ідей, викликало неоднорідну реакцію з боку чоловічо-літературної еліти того часу. "Офіційне" ставлення було досить толерантним, а "жіночі проблеми" знайшли своє відображення у творах І.Франка ("Сойчине крило", "Зів'яле листя") та М.Павлика ("Ребенщукова Тетяна"). Проте приязнь, сприяння друкові, популяризація жіночих творів та ідей були відносними. Промовистим прикладом цього стали міркування, висловлені В.Стефаником у листі до Л.Бачинського з приводу активізації в Галичині жіночого руху та діяльності Н.Кобринської: "Я дуже скептично відношуся до образовання галицьких жінок … Кобринська, наприклад, є талановита, та образовання в неї нема. Stuart Mill, кілька книжок інших за еманципацію і з економії - то ціле джерело, з котрого черпає, - і є нудна" .

У свою чергу І.Франко, друкуючи в Літературно-науковому віснику оповідання Н. Кобринської "Ідеї", дозволяє собі редагування тих частин твору, де висловлено основні ідейно-феміністичні авторські настанови .

Утім, про скептичне ставлення до жіночих студій в кін. ХІХ - поч. ХХ ст. зізнається і С.Єфремов, аналізуючи літературно-мистецьке життя того часу. Дослідник свідчить, що "градом пересудів, глузу­вання, наклепу стріли філістери змагання жінки до людських ідеалів…" і таких прикладів можна навести багато. Саме з цієї причини, як зауважує Соломія Павличко, "Леся Українка … не довіряє запевненням галицьких поступовців про співчуття до жіночого питання" .Така реакція зі сторони представників літературної еліти того часу є нічим іншим, як всього-навсього свідченням елементарного страху маскулінної культури перед "новими", сильними жінками, які на повний голос почали говорити про свої проблеми, потреби та бажання. Пізніше ігнорування жіночої активності посилювалося, і вже на початку 20-х р. ХХ ст. усі жіночі питання і проблеми в нас були остаточно "вирішені", аж до сьогодення.

Сподіваюся моє покоління по-справжньому пізнає рівноправність між чоловіком та жінкою.Щоб жінка стала на рівні із чоловіком вона завжди повинна пам`ятати про таке"Мати таку свободу, щоби бути собi цiллю!
Передусiм бути собi цiллю, для власного духа працювати, як бджола; збагачувати його, збiльшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зорiючим у тисячних красках! Передусiм бути собi цiллю й обробляти самого себе, з дня на день, з року до року. Рiзьбити себе, вирiвнювати, щоби все було складне, тонке, миле. Щоб не осталося дисгармонiї анi для ока, анi для серця, для жодного зi змислiв. Щоби жадоба за красою утихомирилася. Бути передусiм собi цiллю, а опiсля стати або для одного чимсь величним на всi часи, або вiддатися працi для всiх. Боротись за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя...
Такий мiй iдеал.
Свобiдний чоловiк iз розумом - це мiй iдеал."О. Кобилянська.http://stanovlennapolituku.blogspot.com/2013/11/blog-post.html